Доля
… Чотириколісна вбивця різко загальмувала… Три хвилини моргової тиші… Потім пронизливо-моторошний крик бабусі… Три смерті при наявності одного трупа… Те мертве тіло ТВОЄ, в тобі ще одне, а старенька, що впала навколішки і пригладжувала, як в дитинстві, твоє мокре від крові волосся, вже ніколи не оживе, хоча й відміряно їй ще одинадцять років самотності…
Ви вийшли з дому ближче до півночі… Спершу куди брели глухими вулицями, й сама не знала, потім, ніби опритомнівши, обрала кінцевий пункт призначення – площа Турецької криниці. По дорозі зустрічала німих людей – усі до одного цієї ночі оглухли. І то вже не Чернівці, а велике кладовище… І то не машини гамселять своїми відходами озоновий шар планети, ті дірки в О3 від трупного смороду масово вимерлих міст… Тут ще часом можна побачити недобитих, але вони з тебе глузують. Люди – нікчемні створіння. Ти це знаєш не з розповідей подруг.
От уславлена любов… Що воно таке? Оте все, що у тебе було, це кохання чи щось інше? Він же був паскудою… Не ззовні, ні. Дімка справжнісінький міщанин… Тобто показово охайний із внутрішньо прогнилим світом. А ти селючка і чогось з дитинства ніхто не додумався вибити з тебе гордість за своє сільське походження. Ти всім демонстративно афішувала, що от де люди – це люди – в селі, бо там ще не все вимірюють смердючими папірцями із такими ж президентами, бо ще знають, яка на смак справжня їжа, а не закидають в себе всілякі Е, бо ще вміють працювати до сьомого поту, а не потіти в гламурних ресторанах над вибором однієї із шести виделок курям на сміх, безглуздішого заняття годі й вигадати… Єдина біда села – роботи нема, тільки ота, де щоденно до сьомого поту і за справжню їжу. Ти начебто розумна, а значить зможеш у місті сама. Вдома залишила бабу Фросю і поїхала в місто з повними очима сліз і сподівань…
Дімка спершу видався хорошим. Ви познайомились на роботі. Він якось дуже несерйозно поводився на дуже серйозній нараді, тебе веселив, а тобі й це подобалось. Все просто: сміятись ти собі зрідка дозволяла. Знаючи, що вдома тільки бабуся, котра вже тепер тебе вичікувала і проводжала з повними очима сліз і сподівань, ти мусила бути відповідальною і сильною. Закінчила ВНЗ, влаштувалась на роботу, кімнатку знімала… Для бабусі то було справжнім щастям онуки, тільки б ще заміж видати за хлопця порядного, бажано, щоб не цурався сільської роботи… А тобі ж оте щастя з присмаком полину було. Ледь кінці з кінцями зводила, часом день-два перед зарплатою й на хліб не вистачало…Ти мовчала, бабця раділа… Дімка тебе одразу підкупив своєю розважливістю і гумором. Спершу ти з ним ніби в дитинство поверталась. Він був легкий на підйом, любив всілякі дурниці робити, відчайдушні вчинки, майже ніколи не думаючи про наслідки і, оскільки проживав з батьками, то часто проводив ночі в твоїй заледве оплаченій кімнаті… Допомоги від нього ти не чекала й навіть не сподівалась. Навіщо плямувати такі почуття нестачею грошей. Сама все тягнула. Правда, він у тебе все частіше їв, прав, ночував, одним словом, жив… А ти й тоді боялась казати, щоб вимикав телевізор перед тим, як заснути, бо вже забагато останнього місяця лічильник накрутив… Ти знов тягнула. Ти навіть переконала себе, що щаслива.
Мастопатія. В тебе вже тривалий час щось безжалісне тягнуло під лівою пахвою. Пішла перевіритись тільки, коли назбирала кілька соток. Сказали «мастопатія», себто нічого страшного, але лікуватись треба вже і не зволікаючи, бо може бути гірше. Ти оте слово, котре могло бути, ніколи свідомо не озвучувала. Та коли ти з рецептом на руках оббігала усі аптеки, щоб бодай гривню зекономити, оте слово все частіше крутилось в голові. Від логічного божевілля тебе врятувала стажерка-сестричка. Вона часто любила влаштовувати посиденьки і от якось по-дружньому поділилась дівочим секретом. Затвердіння найкраще лікувати любов’ю, себто якщо частіше проводити з Дімкою пристрасні ночі, причому без «резинок», то чоловічий гормон зробить свою справу. Ще краще завагітніти – проблема зникне сама собою, як тільки почнеш годувати немовля груддю. Думки снувались, перемішані із сигаретним димом… Ні, дітей категорично не можна. На чию голову? А от лікування любов’ю видається можливим, найбільше тому, що не вимагало жодних витрат. На той момент ти вже все знала про Дімона і навіть давно хотіла виставити з валізами за поріг. Кімнатна рослина, підліток-переросток, що на всіх паразитує. Тепер ти знала, що оцей міський хлопчик, маючи усе, за що ти так важко боролась, бавився легкими наркотиками, любив з друзями влізти в якусь історію або ж просто, без причини, визвіритись на сусідів. Твій терпець увірвався якраз вчасно, ти ще не встигла його передати під пильне батьківське крило, однак вже планувала. Чоловічий гормон – твій життєдайний нектар.
Біль потроху зникла. Останню діагностику ти проходила два місяці тому, ліки вже майже допила. Діма влаштувався на роботу – любительську і з малим заробітком, та ти все одно була втішена. От тільки моментами в голові паморочилось і то в холод, то в жар кидало. Коли почало вже й нутрощі вивертати, знову пішла до лікарів, відганяючи від себе, наче привидів, оте страшне трилітерне слово. Тому перша реакція на «Ви вагітна!» було полегшення, однак за кілька днів воно переросло в паніку. Твою знервованість помітив і Дімон. Ти йому сказала. Тієї ж ночі спала сама, крізь дрімоту чуючи, як «коханий» крадькома вилазить з-під простирадла, одягає джинси, витягає з комірчини спортивну сумку із своїми речами (і що вона там робила?) і хлопає дверима. Ще й замок не спрацював. Ти мусила підвестися з ліжка, щоб самій закрити двері… Він певно тікав щодуху, бо поки ти дійшла до дверей, в під’їзді було глухо.
Як народжувати? Кому? Переривати вже пізно. Ти мордувала себе думками два місяці, геть забувши про згусток у пахві. Мастопатія тобі тепер видавалась дрібничкою. В результаті ти дійшла висновку усе розповісти бабусі. Й так, певно, хвилюється стара – вже півроку до неї не приїжджала. Вона зрозуміє, переконувала ти себе. Ти поїхала в село, сповістила, бабусю забрала швидка, ти побула біля неї два дні і мусила повертатись – нічого страшного – серце схопило, а тебе робота чекає.
Через два тижні бабця Фрося стояла в тебе на порозі з двома сумками екологічно чистих продуктів. Ви обидві плакали. Потім вона тебе довго розпитувала, потім заспокоювала, потім картала себе, що не догледіла. Надвечір ти вирішила показати старенькій місто, нехай трохи відпочине і розвіється…Вона ж іще не бачила тільки-но відреставрованої площі Турецької криниці. Туди й повела. Хутчіш, бабусю. Тебе аж розпирало від любові. Ти вперше за багато років знову відчула себе дитиною, хоча й вже виношувала під серцем свою Олю…Чого ти раніше не розповідала бабці? Вона ж твоя найдорожча. Ти аж підстрибувала від усвідомлення свого щастя… От воно, поруч. Зморщені старенькі руки, павутиння життя на обличчі, некваплива хода і погляд… Це ж він такий живий переконав тебе, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
… Чотириколісна вбивця різко загальмувала… Три хвилини моргової тиші… Потім пронизливо-моторошний крик бабусі… ТРИ смерті при наявності одного трупа…Те мертве тіло ТВОЄ, в тобі ще одне, а старенька, що впала навколішки і пригладжувала, як в дитинстві, твоє мокре від крові волосся, вже ніколи не оживе, хоча й відміряно їй ще одинадцять років самотності…
Ви вийшли з дому ближче до півночі… Спершу куди брели глухими вулицями, й сама не знала, потім, ніби опритомнівши, обрала кінцевий пункт призначення – площа Турецької криниці. По дорозі зустрічала німих людей – усі до одного цієї ночі оглухли. І то вже не Чернівці, а велике кладовище… І то не машини гамселять своїми відходами озоновий шар планети, ті дірки в О3 від трупного смороду масово вимерлих міст… Тут ще часом можна побачити недобитих, але вони з тебе глузують. Люди – нікчемні створіння. Ти це знаєш не з розповідей подруг.
От уславлена любов… Що воно таке? Оте все, що у тебе було, це кохання чи щось інше? Він же був паскудою… Не ззовні, ні. Дімка справжнісінький міщанин… Тобто показово охайний із внутрішньо прогнилим світом. А ти селючка і чогось з дитинства ніхто не додумався вибити з тебе гордість за своє сільське походження. Ти всім демонстративно афішувала, що от де люди – це люди – в селі, бо там ще не все вимірюють смердючими папірцями із такими ж президентами, бо ще знають, яка на смак справжня їжа, а не закидають в себе всілякі Е, бо ще вміють працювати до сьомого поту, а не потіти в гламурних ресторанах над вибором однієї із шести виделок курям на сміх, безглуздішого заняття годі й вигадати… Єдина біда села – роботи нема, тільки ота, де щоденно до сьомого поту і за справжню їжу. Ти начебто розумна, а значить зможеш у місті сама. Вдома залишила бабу Фросю і поїхала в місто з повними очима сліз і сподівань…
Дімка спершу видався хорошим. Ви познайомились на роботі. Він якось дуже несерйозно поводився на дуже серйозній нараді, тебе веселив, а тобі й це подобалось. Все просто: сміятись ти собі зрідка дозволяла. Знаючи, що вдома тільки бабуся, котра вже тепер тебе вичікувала і проводжала з повними очима сліз і сподівань, ти мусила бути відповідальною і сильною. Закінчила ВНЗ, влаштувалась на роботу, кімнатку знімала… Для бабусі то було справжнім щастям онуки, тільки б ще заміж видати за хлопця порядного, бажано, щоб не цурався сільської роботи… А тобі ж оте щастя з присмаком полину було. Ледь кінці з кінцями зводила, часом день-два перед зарплатою й на хліб не вистачало…Ти мовчала, бабця раділа… Дімка тебе одразу підкупив своєю розважливістю і гумором. Спершу ти з ним ніби в дитинство поверталась. Він був легкий на підйом, любив всілякі дурниці робити, відчайдушні вчинки, майже ніколи не думаючи про наслідки і, оскільки проживав з батьками, то часто проводив ночі в твоїй заледве оплаченій кімнаті… Допомоги від нього ти не чекала й навіть не сподівалась. Навіщо плямувати такі почуття нестачею грошей. Сама все тягнула. Правда, він у тебе все частіше їв, прав, ночував, одним словом, жив… А ти й тоді боялась казати, щоб вимикав телевізор перед тим, як заснути, бо вже забагато останнього місяця лічильник накрутив… Ти знов тягнула. Ти навіть переконала себе, що щаслива.
Мастопатія. В тебе вже тривалий час щось безжалісне тягнуло під лівою пахвою. Пішла перевіритись тільки, коли назбирала кілька соток. Сказали «мастопатія», себто нічого страшного, але лікуватись треба вже і не зволікаючи, бо може бути гірше. Ти оте слово, котре могло бути, ніколи свідомо не озвучувала. Та коли ти з рецептом на руках оббігала усі аптеки, щоб бодай гривню зекономити, оте слово все частіше крутилось в голові. Від логічного божевілля тебе врятувала стажерка-сестричка. Вона часто любила влаштовувати посиденьки і от якось по-дружньому поділилась дівочим секретом. Затвердіння найкраще лікувати любов’ю, себто якщо частіше проводити з Дімкою пристрасні ночі, причому без «резинок», то чоловічий гормон зробить свою справу. Ще краще завагітніти – проблема зникне сама собою, як тільки почнеш годувати немовля груддю. Думки снувались, перемішані із сигаретним димом… Ні, дітей категорично не можна. На чию голову? А от лікування любов’ю видається можливим, найбільше тому, що не вимагало жодних витрат. На той момент ти вже все знала про Дімона і навіть давно хотіла виставити з валізами за поріг. Кімнатна рослина, підліток-переросток, що на всіх паразитує. Тепер ти знала, що оцей міський хлопчик, маючи усе, за що ти так важко боролась, бавився легкими наркотиками, любив з друзями влізти в якусь історію або ж просто, без причини, визвіритись на сусідів. Твій терпець увірвався якраз вчасно, ти ще не встигла його передати під пильне батьківське крило, однак вже планувала. Чоловічий гормон – твій життєдайний нектар.
Біль потроху зникла. Останню діагностику ти проходила два місяці тому, ліки вже майже допила. Діма влаштувався на роботу – любительську і з малим заробітком, та ти все одно була втішена. От тільки моментами в голові паморочилось і то в холод, то в жар кидало. Коли почало вже й нутрощі вивертати, знову пішла до лікарів, відганяючи від себе, наче привидів, оте страшне трилітерне слово. Тому перша реакція на «Ви вагітна!» було полегшення, однак за кілька днів воно переросло в паніку. Твою знервованість помітив і Дімон. Ти йому сказала. Тієї ж ночі спала сама, крізь дрімоту чуючи, як «коханий» крадькома вилазить з-під простирадла, одягає джинси, витягає з комірчини спортивну сумку із своїми речами (і що вона там робила?) і хлопає дверима. Ще й замок не спрацював. Ти мусила підвестися з ліжка, щоб самій закрити двері… Він певно тікав щодуху, бо поки ти дійшла до дверей, в під’їзді було глухо.
Як народжувати? Кому? Переривати вже пізно. Ти мордувала себе думками два місяці, геть забувши про згусток у пахві. Мастопатія тобі тепер видавалась дрібничкою. В результаті ти дійшла висновку усе розповісти бабусі. Й так, певно, хвилюється стара – вже півроку до неї не приїжджала. Вона зрозуміє, переконувала ти себе. Ти поїхала в село, сповістила, бабусю забрала швидка, ти побула біля неї два дні і мусила повертатись – нічого страшного – серце схопило, а тебе робота чекає.
Через два тижні бабця Фрося стояла в тебе на порозі з двома сумками екологічно чистих продуктів. Ви обидві плакали. Потім вона тебе довго розпитувала, потім заспокоювала, потім картала себе, що не догледіла. Надвечір ти вирішила показати старенькій місто, нехай трохи відпочине і розвіється…Вона ж іще не бачила тільки-но відреставрованої площі Турецької криниці. Туди й повела. Хутчіш, бабусю. Тебе аж розпирало від любові. Ти вперше за багато років знову відчула себе дитиною, хоча й вже виношувала під серцем свою Олю…Чого ти раніше не розповідала бабці? Вона ж твоя найдорожча. Ти аж підстрибувала від усвідомлення свого щастя… От воно, поруч. Зморщені старенькі руки, павутиння життя на обличчі, некваплива хода і погляд… Це ж він такий живий переконав тебе, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
… Чотириколісна вбивця різко загальмувала… Три хвилини моргової тиші… Потім пронизливо-моторошний крик бабусі… ТРИ смерті при наявності одного трупа…Те мертве тіло ТВОЄ, в тобі ще одне, а старенька, що впала навколішки і пригладжувала, як в дитинстві, твоє мокре від крові волосся, вже ніколи не оживе, хоча й відміряно їй ще одинадцять років самотності…
2 коментарі