Батарея
«Немає нічого гіршого, ніж коли тобі не знайшлося місця. Просто: ніде стати, сісти чи будь-що. Тебе тут не чекали, на тебе не розраховували, ти поза їхніми простором і часом, а значить тебе не існує. Ти приходиш – усі вітаються, потім швидко ховають очі, мовляв, а вільних стільців немає. Ніхто на тебе не дивиться, але ти знаєш – всі погляди спрямовані на тебе. Якщо ти врешті десь примостишся, вони до тебе заговорять – може, всі й одразу, ти станеш з ними на рівні, а може й ні – кожен потай від інших жбурлятиме тобі по кілька слів, мовляв, я хотів тобі стілець приберегти, але тут зайшов Хтось.
І немає нічого гіршого, ніж розуміти – Хтось за тебе важливіший…
І немає нічого гіршого, ніж бачити, коли близькі тобі люди (друзі, рідні) підсувають стілець іншому…
Я це сьогодні знову пережила. Здавалося б, нічого такого, просто прийшла туди, куди й мала прийти, де мали б на мене чекати. Я сюди ходжу щопонеділка, точніше щоденно цілими тижнями, тільки, певно, на місце ще не заслужила…
Собак вчать знати своє місце, а вони й з того щасливі, і мають рацію. А я – ні. Бо ще не дійшовши до зупинки, очі попри всі мої старання зволожилися до межі і вибухнули слізьми. І йшла, і жаліла себе, що я не собака.
Виплакалась як ніколи, а сум (чи смуток) (чи жаль) (чи сором) (чи біль) не минав.»
Засвистіло. То кипів дурнуватий чайник, що ще на першому курсі привезла з дому. Він хоч дурний, а щасливий. В дівчат з кімнати половину «домашніх» речей порозкрадали, та й в Лінки багато в чого ноги повиростали, а цього «крикуна» ніяк не спекатися… Чайник, до слова, дуже гарний, справний, ніде не протікає, і накипу не так вже й багато, принаймні щотижня його драяти, як то роблять інші, не треба. Просто галасливий якийсь. Втім, зараз Лінка йому вдячна. Бо тільки-но прийшла з пар, натягнула старенькі джинси і маминого зелено-каштанового светра, поставила чайник, аби збадьоритися ковтками може й дешевої, але її улюбленої кави, щоб далі могти готуватися до захисту курсової, на хвильку прилягла, а вона вже чекає у Лінкиних снах. Вона – це Лінка, точніше звідкись викинутий ангел, мов з дзеркального потойбіччя, що наче дві краплі води схожий на неї, і який ще не пропустив жодної її ночі. Те, що це ангел, зрозуміло тільки з крил, а так більше схоже на якогось безпритульного…
Лінка-студентка не любить Лінку-ангела. Та її бентежить. Вона вже її не боїться, як то було на початках, не п’є недешеве снодійне, щоб і її усипити, і не шукає в довідниках та по знайомих якихось психологів чи вже й психіатрів, щоб позбутися надокучливого дівчиська. Вона живе з нею, вона живе її життям. Хоч ангел досі її бентежить.
Так заведено, що в кожному сні примара розповідає про свої страхи. Лінка часом вловлює в них правду, а часом і не розуміє, про що йшла мова. Тільки тепер вона дивиться на усе це, як на обов’язковість, бо нічого не сталося, окрім того, що хтось пофілософствував у твоїх снах на довільну тему.
Лінка намагалася спершу розібратися, чи то її двоїста сутність диктує ті моралі, чи може й дійсно хтось з потойбіччя не може до неї достукатись, але потроху переконалась, що розмірковування на цю тему тільки більше заплутують її, тому «обов’язковість» прийняла, але не пройнялась…
Вона й досі не зрозуміла, чи жила та інша Лінка коли-небудь, і звідки вона так невдало гепнулась прямісінько у її сни, і чого так шмаркливо виглядає.
От і зараз трохи збентежена, але цілком впевнена, що курсова важливіша, пішла робити гірку каву…
«Ми реалізуємося у комусь. Доки ми відчуваємо свою потрібність, доти живемо. І мені геть не шкода своєї симетричності заради когось. Я готова віддати руку, ногу, ба й пів голови, тільки б відчути, що це комусь потрібно. Але потім, коли вже все це приймуть чи навпаки – відкинуть, я найбільше боюсь, що на мене шкодуватимуть навіть погляду… Сьогодні я зрозуміла, що таке, коли тебе ніхто не любить. Ні, ні, не плутай, я не кажу про любов плотську, хоча це теж нічого більшого, аніж бачення себе самого в очах іншого. Тут ми також зреалізовуємо своє почуття потрібності. Я кажу про Любов. Коли з безміру справ і турбот, хтось – чи знайомий, чи чужий, чи багатій, чи безпритульний, чи ловелас, чи сором’язливець – висмоктує з дня лише один погляд призначений виключно тобі. І ти його впіймаєш, віддаси сторицею, тільки б зараз він його знайшов…
Холодно.
Я б могла стати батареєю, якби Хтось цього захотів, моєї потрібності. І знову реву, що я не батарея…
Це називається життям.»
Курсова – на відмінно. Трохи помилилась, коли відповідала на друге додаткове питання, але цього, здається, й ніхто не помітив. Викладачі – такий народ: ти ще відповідаєш на перше, а вони в своїх не по роках мудрих головах вже готують тобі наступне запитання. Відповідь на попереднє для них полягає в кількох ключових словах. Ти їх сказала, вони спокійно мудрують далі. Не сказала – так само спокійно припиняють тортури. Те, що інші називають «питанням на засипку», Лінка називає звичайнісінькою цікавістю. Її ще жодного разу не «засипали». Не того, що вона така розумна (хоча й справді йде на «червоний»), а тому, що вона така звичайна. А двійки ставлять за відверту оригінальність.
Сьогодні вона свій пообідній сон цілком заслужила, бо ж пів ночі перед тим активно зубрила надруковане…
«Я вже від тебе йду…
Ти мене не чуєш… Не плачеш зі мною… Не любиш…
А я хочу любові чи уваги, що в контексті життя майже завжди синоніми.
Пробач за неспокій…
Я вмираю…
Ангели також вмирають, особливо, коли їх не чують…
Люби маму, вона тобі дала значно більше ніж мені…
…ціною мого життя…»
Цього разу Лінці справді стало страшно. Таким жахливо-приреченим ангел-сновида ще не приходив. Тільки тепер зрозуміла, що висушені вуста щось не договорили, бо її сон обірвав писк телефону.
Далі все, як в дитячій дзизі: …батьків крик разом із слізьми у слухавку… вмовляння якнайшвидше приїхати додому… якісь незрозумілі погрози…
Тоді – вокзал, потяг, вікно, ніч, подерті простині, протяг, станція, вихід; шалена швидкість батьківської автівки, хабарі інспекторам, довгі вузькі коридори районної лікарні, мама ніби зафарбована крейдою і вічне бажання сну, але з відкритими очима.
Все з’ясувалося швидко. Мама при смерті. Чого? Лінка ще не зрозуміла. Їй дуже не подобаються материнські руки. Вони страшні. Здається, мама зігне пальці, — і шкіра потріщить, а кров з отих випуклих жил заплює Лінкине обличчя. Вона нахиляється до матусі, хоче втішити майже відлетілу душу, але тільки й думає, що про материнську кров на власному лиці. А та їй намагається щось сказати і не може, робить останні спроби, та так і помирає, не вимовивши ні слова…
Лінка виходить в коридор, бачить тата з заламаними за голову руками, каже всім зрозумілу, але від того не менш трагічну звістку, чує батьківські крики, а сама тільки й думає, чому кров з маминих рук не заплювала їй обличчя…
Через три тижні тато вийшов з запою. Протверезів на одну ніч і тоді й розповів, на Лінкину думку, нікому не потрібну жалюгідну правду. Виявляється, дев’ятнадцятого грудня двадцять два роки тому, в день Лінкиного народження, в районному пологовому будинку на світ з’явилось дві дівчинки. Обоє – кволі, немічні, з хворими нирками. Лікарі запевняли: треба рятувати хоча б одну… ціною життя іншої… Мама обрала Ліну…
Тато без горілки не може прожити й дня. Ліна закінчила навчання, практично вона нічого не пам’ятає з того, що зубрила п’ять років і прийшла до цього розуміння майже безболісно. От тільки тепер з червоним дипломом на руках і з маминими надіями бути першокласним педагогом, Лінка боїться йти до школи. Зараз вона заробляє на прожиття миттям під’їздів цілого кварталу маминим зелено-каштановим светром. Ще таскає за собою по своїх тимчасових ночівлях писклявий чайник. І хоче стати батареєю.
А ще мріє, хоча б колись зустріти уві сні безпритульного янгола, бо вона себе майже так і відчуває, тільки знайти до кінця не може. Вона прагне філософії у снах, мати хоча б якийсь клаптик свого місця або переродитися в собаку чи все ж в батарею. Їй холодно…
І немає нічого гіршого, ніж розуміти – Хтось за тебе важливіший…
І немає нічого гіршого, ніж бачити, коли близькі тобі люди (друзі, рідні) підсувають стілець іншому…
Я це сьогодні знову пережила. Здавалося б, нічого такого, просто прийшла туди, куди й мала прийти, де мали б на мене чекати. Я сюди ходжу щопонеділка, точніше щоденно цілими тижнями, тільки, певно, на місце ще не заслужила…
Собак вчать знати своє місце, а вони й з того щасливі, і мають рацію. А я – ні. Бо ще не дійшовши до зупинки, очі попри всі мої старання зволожилися до межі і вибухнули слізьми. І йшла, і жаліла себе, що я не собака.
Виплакалась як ніколи, а сум (чи смуток) (чи жаль) (чи сором) (чи біль) не минав.»
Засвистіло. То кипів дурнуватий чайник, що ще на першому курсі привезла з дому. Він хоч дурний, а щасливий. В дівчат з кімнати половину «домашніх» речей порозкрадали, та й в Лінки багато в чого ноги повиростали, а цього «крикуна» ніяк не спекатися… Чайник, до слова, дуже гарний, справний, ніде не протікає, і накипу не так вже й багато, принаймні щотижня його драяти, як то роблять інші, не треба. Просто галасливий якийсь. Втім, зараз Лінка йому вдячна. Бо тільки-но прийшла з пар, натягнула старенькі джинси і маминого зелено-каштанового светра, поставила чайник, аби збадьоритися ковтками може й дешевої, але її улюбленої кави, щоб далі могти готуватися до захисту курсової, на хвильку прилягла, а вона вже чекає у Лінкиних снах. Вона – це Лінка, точніше звідкись викинутий ангел, мов з дзеркального потойбіччя, що наче дві краплі води схожий на неї, і який ще не пропустив жодної її ночі. Те, що це ангел, зрозуміло тільки з крил, а так більше схоже на якогось безпритульного…
Лінка-студентка не любить Лінку-ангела. Та її бентежить. Вона вже її не боїться, як то було на початках, не п’є недешеве снодійне, щоб і її усипити, і не шукає в довідниках та по знайомих якихось психологів чи вже й психіатрів, щоб позбутися надокучливого дівчиська. Вона живе з нею, вона живе її життям. Хоч ангел досі її бентежить.
Так заведено, що в кожному сні примара розповідає про свої страхи. Лінка часом вловлює в них правду, а часом і не розуміє, про що йшла мова. Тільки тепер вона дивиться на усе це, як на обов’язковість, бо нічого не сталося, окрім того, що хтось пофілософствував у твоїх снах на довільну тему.
Лінка намагалася спершу розібратися, чи то її двоїста сутність диктує ті моралі, чи може й дійсно хтось з потойбіччя не може до неї достукатись, але потроху переконалась, що розмірковування на цю тему тільки більше заплутують її, тому «обов’язковість» прийняла, але не пройнялась…
Вона й досі не зрозуміла, чи жила та інша Лінка коли-небудь, і звідки вона так невдало гепнулась прямісінько у її сни, і чого так шмаркливо виглядає.
От і зараз трохи збентежена, але цілком впевнена, що курсова важливіша, пішла робити гірку каву…
«Ми реалізуємося у комусь. Доки ми відчуваємо свою потрібність, доти живемо. І мені геть не шкода своєї симетричності заради когось. Я готова віддати руку, ногу, ба й пів голови, тільки б відчути, що це комусь потрібно. Але потім, коли вже все це приймуть чи навпаки – відкинуть, я найбільше боюсь, що на мене шкодуватимуть навіть погляду… Сьогодні я зрозуміла, що таке, коли тебе ніхто не любить. Ні, ні, не плутай, я не кажу про любов плотську, хоча це теж нічого більшого, аніж бачення себе самого в очах іншого. Тут ми також зреалізовуємо своє почуття потрібності. Я кажу про Любов. Коли з безміру справ і турбот, хтось – чи знайомий, чи чужий, чи багатій, чи безпритульний, чи ловелас, чи сором’язливець – висмоктує з дня лише один погляд призначений виключно тобі. І ти його впіймаєш, віддаси сторицею, тільки б зараз він його знайшов…
Холодно.
Я б могла стати батареєю, якби Хтось цього захотів, моєї потрібності. І знову реву, що я не батарея…
Це називається життям.»
Курсова – на відмінно. Трохи помилилась, коли відповідала на друге додаткове питання, але цього, здається, й ніхто не помітив. Викладачі – такий народ: ти ще відповідаєш на перше, а вони в своїх не по роках мудрих головах вже готують тобі наступне запитання. Відповідь на попереднє для них полягає в кількох ключових словах. Ти їх сказала, вони спокійно мудрують далі. Не сказала – так само спокійно припиняють тортури. Те, що інші називають «питанням на засипку», Лінка називає звичайнісінькою цікавістю. Її ще жодного разу не «засипали». Не того, що вона така розумна (хоча й справді йде на «червоний»), а тому, що вона така звичайна. А двійки ставлять за відверту оригінальність.
Сьогодні вона свій пообідній сон цілком заслужила, бо ж пів ночі перед тим активно зубрила надруковане…
«Я вже від тебе йду…
Ти мене не чуєш… Не плачеш зі мною… Не любиш…
А я хочу любові чи уваги, що в контексті життя майже завжди синоніми.
Пробач за неспокій…
Я вмираю…
Ангели також вмирають, особливо, коли їх не чують…
Люби маму, вона тобі дала значно більше ніж мені…
…ціною мого життя…»
Цього разу Лінці справді стало страшно. Таким жахливо-приреченим ангел-сновида ще не приходив. Тільки тепер зрозуміла, що висушені вуста щось не договорили, бо її сон обірвав писк телефону.
Далі все, як в дитячій дзизі: …батьків крик разом із слізьми у слухавку… вмовляння якнайшвидше приїхати додому… якісь незрозумілі погрози…
Тоді – вокзал, потяг, вікно, ніч, подерті простині, протяг, станція, вихід; шалена швидкість батьківської автівки, хабарі інспекторам, довгі вузькі коридори районної лікарні, мама ніби зафарбована крейдою і вічне бажання сну, але з відкритими очима.
Все з’ясувалося швидко. Мама при смерті. Чого? Лінка ще не зрозуміла. Їй дуже не подобаються материнські руки. Вони страшні. Здається, мама зігне пальці, — і шкіра потріщить, а кров з отих випуклих жил заплює Лінкине обличчя. Вона нахиляється до матусі, хоче втішити майже відлетілу душу, але тільки й думає, що про материнську кров на власному лиці. А та їй намагається щось сказати і не може, робить останні спроби, та так і помирає, не вимовивши ні слова…
Лінка виходить в коридор, бачить тата з заламаними за голову руками, каже всім зрозумілу, але від того не менш трагічну звістку, чує батьківські крики, а сама тільки й думає, чому кров з маминих рук не заплювала їй обличчя…
Через три тижні тато вийшов з запою. Протверезів на одну ніч і тоді й розповів, на Лінкину думку, нікому не потрібну жалюгідну правду. Виявляється, дев’ятнадцятого грудня двадцять два роки тому, в день Лінкиного народження, в районному пологовому будинку на світ з’явилось дві дівчинки. Обоє – кволі, немічні, з хворими нирками. Лікарі запевняли: треба рятувати хоча б одну… ціною життя іншої… Мама обрала Ліну…
Тато без горілки не може прожити й дня. Ліна закінчила навчання, практично вона нічого не пам’ятає з того, що зубрила п’ять років і прийшла до цього розуміння майже безболісно. От тільки тепер з червоним дипломом на руках і з маминими надіями бути першокласним педагогом, Лінка боїться йти до школи. Зараз вона заробляє на прожиття миттям під’їздів цілого кварталу маминим зелено-каштановим светром. Ще таскає за собою по своїх тимчасових ночівлях писклявий чайник. І хоче стати батареєю.
А ще мріє, хоча б колись зустріти уві сні безпритульного янгола, бо вона себе майже так і відчуває, тільки знайти до кінця не може. Вона прагне філософії у снах, мати хоча б якийсь клаптик свого місця або переродитися в собаку чи все ж в батарею. Їй холодно…
12 коментарів
У якийсь момент, щоправда, образи одного крила і ненародженої сестри-близнючки видалися банальними, але дочитавши — розумієш: воно і є основним, і все це цілком ймовірно… Я б для більшої реальності — з радістю прочитала би більш детальний опис сну, а може й декілька разів протягом твору… але то моє внутрішнє — мабуть, особисто я, просто дуже люблю містичні сни)