Пекучі тюльпани
Боже, який Він скупий на сльози…
Змарніле старе обличчя, запалі щоки, чотири зуби, вдавлені очі…
Сьогодні Він майже щасливий. Прийшов на концерт, майже присвячений Йому. Він майже не голодний і майже не принижувався. Дійсно, сьогодні Він майже щасливий…
9 травня – день, коли Він бачить своїх справжніх друзів. Не тих, хто вішаючи медалі, шукає очима камеру, не тих, хто приносячи пенсію, не знаходить копійок, не тих, хто вимагає посвідчення в тролейбусах… Справжніх друзів цього року двоє…
…И нас осталось только двое
Из восемнадцати ребят…
Він сидить четвертий справа у другому ряду, а його дружина – друга зліва у четвертому ряду… на кладовищі. Така сумна, завжди втомлена і мовчазна, така рідна. Він втратив її півжиття назад, а в кишені й досі лежить покладена нею хустинка…
…Синенький, синий платочек…
У Нього було двоє синів: одного з’їв Афган, іншого – Чорнобиль, тож вони, як і батько, герої не нашого часу. Таких тепер не треба. Це із тієї породи, що добровільно йдуть на смерть заради чужого майбутнього, а не заради слави. Йдуть мовчки, не рекламуючи півроку перед тим і не переконуючи усіх і кожного, що готові покласти життя задля Батьківщини. Вони герої тільки своїх воєн… І зазвичай пам’ятають про них лише пара скупих на сльози очей…Для них вони не померли,
…А превратились в белых журавлей…
Навіщось підняв очі в небо, але замість білих синів – зграя чорних воронів. Господи, як Йому це заболіло. Одна-єдина краплинка вибігла з затаєних глибин душі і, вибираючи найкоротшу дорогу, почала блукати у вирізьблених зморшках. Яке це пекуче обличчя! Обов’язково передасть сестрам, щоб дарма не мучились. Ледь-ледь знайшла собі шлях і швидко стрибнула на землю… Вона була єдина, хто наважився втішати ці очі…
Боже, який Він скупий на сльози…
Але Він сьогодні майже щасливий…
…Этот день мы приближали, как могли…
Я, учениця 9-А класу, стояла на сцені. Як і завжди, мала сказати якийсь вірш про війну, але через хвилювання, це виходило по-барабаному, зате урочисто-фальшиво! Як мені різали руку п’ять тюльпанів. Бо що я могла сказати цим дідусям? Чотири завчені рядки? А які глибокі були Їхні очі, вже майже без кольору, без емоцій, без солоних крапель, хоча я знаю, що ще дві-три десь на дні залишилися. Від таких очей хочеться тікати. Відтарабанила слова, зійшла і подарувала Йому пекучі тюльпани. Нам обом було якось соромно. Я швиденько відбігла, нібито, щоб не заважати дивитись концерт, насправді ж, щоб не образити Його своїми слізьми. Він зніяковіло сів, неначе й здивований. Дивно подивився на квіти. Мені здалось, вони печуть і Його руку.
Подруги весело гомоніли про вчорашні посиденьки. Натовп метушився – починався дощ. А я плакала. Чого? Що мене вразило? Чи це свідомість генетична? Може, не в небі треба шукати синів-журавлів, а в двох карих озерах.
Этот праздник со слезами на глазах…
Боже, який Він скупий на сльози…
Змарніле старе обличчя, запалі щоки, чотири зуби, вдавлені очі…
Сьогодні Він майже щасливий. Прийшов на концерт, майже присвячений Йому. Він майже не голодний і майже не принижувався. Дійсно, сьогодні Він майже щасливий…
9 травня – день, коли Він бачить своїх справжніх друзів. Не тих, хто вішаючи медалі, шукає очима камеру, не тих, хто приносячи пенсію, не знаходить копійок, не тих, хто вимагає посвідчення в тролейбусах… Справжніх друзів цього року двоє…
…И нас осталось только двое
Из восемнадцати ребят…
Він сидить четвертий справа у другому ряду, а його дружина – друга зліва у четвертому ряду… на кладовищі. Така сумна, завжди втомлена і мовчазна, така рідна. Він втратив її півжиття назад, а в кишені й досі лежить покладена нею хустинка…
…Синенький, синий платочек…
У Нього було двоє синів: одного з’їв Афган, іншого – Чорнобиль, тож вони, як і батько, герої не нашого часу. Таких тепер не треба. Це із тієї породи, що добровільно йдуть на смерть заради чужого майбутнього, а не заради слави. Йдуть мовчки, не рекламуючи півроку перед тим і не переконуючи усіх і кожного, що готові покласти життя задля Батьківщини. Вони герої тільки своїх воєн… І зазвичай пам’ятають про них лише пара скупих на сльози очей…Для них вони не померли,
…А превратились в белых журавлей…
Навіщось підняв очі в небо, але замість білих синів – зграя чорних воронів. Господи, як Йому це заболіло. Одна-єдина краплинка вибігла з затаєних глибин душі і, вибираючи найкоротшу дорогу, почала блукати у вирізьблених зморшках. Яке це пекуче обличчя! Обов’язково передасть сестрам, щоб дарма не мучились. Ледь-ледь знайшла собі шлях і швидко стрибнула на землю… Вона була єдина, хто наважився втішати ці очі…
Боже, який Він скупий на сльози…
Але Він сьогодні майже щасливий…
…Этот день мы приближали, как могли…
Я, учениця 9-А класу, стояла на сцені. Як і завжди, мала сказати якийсь вірш про війну, але через хвилювання, це виходило по-барабаному, зате урочисто-фальшиво! Як мені різали руку п’ять тюльпанів. Бо що я могла сказати цим дідусям? Чотири завчені рядки? А які глибокі були Їхні очі, вже майже без кольору, без емоцій, без солоних крапель, хоча я знаю, що ще дві-три десь на дні залишилися. Від таких очей хочеться тікати. Відтарабанила слова, зійшла і подарувала Йому пекучі тюльпани. Нам обом було якось соромно. Я швиденько відбігла, нібито, щоб не заважати дивитись концерт, насправді ж, щоб не образити Його своїми слізьми. Він зніяковіло сів, неначе й здивований. Дивно подивився на квіти. Мені здалось, вони печуть і Його руку.
Подруги весело гомоніли про вчорашні посиденьки. Натовп метушився – починався дощ. А я плакала. Чого? Що мене вразило? Чи це свідомість генетична? Може, не в небі треба шукати синів-журавлів, а в двох карих озерах.
Этот праздник со слезами на глазах…
Боже, який Він скупий на сльози…
6 коментарів
Я, мабуть, тому і не любила ці паради, через постійне відчуття незручності…